Легенди Нової Мощаниці

Кожне село має свою історію, свої легенди-перекази про те, коли і як воно виникло, звідки і як воно дістало своє ім’я, кличну, чим і ким воно відоме-знамените… Має такі легенди й Нова Мощаниця. 

Автор легенд  Броякова Лариса Сергіївна
        

Ліси, болота і безодні в облогах.

Із Дубна в Остріг тут найкотший шлях

Його мостили деревом чим було…

Над шляхом мощеним розкинулось село.

Село над шляхом все росло зростало

І «Мощаниця» називатись стало.

А ще легенду прошуміли нам дуби:

Було це за козацької доби.

В гаряче літо квітувала гречка,

Виводив козаків Богун з-під Берестечка

Багато козаків, що рани мали

У цій важкій дорозі помирали.

Могили їхні схожі на кургани,

Увінчані із каменю хрестами.

Над мощами козацькими кістками

Зросло село з біленькими хатами

Про ті події люди пам’ятають,

І Мощаницею село це називають.

Була епоха героїчна і сумна

І Мощаниця в нашім краї не одна.

                                                            МИШКА

У лісі темному серед ялин, дубів

Нам Грубий дуб легенду розповів

Жила в селі красуня синьоока

Немов тополя молода, струнка, висока.

На це село набігли люті вороги

Село спалили всіх рубали до ноги.

Малих і немічних людей вбивали

А молодих, міцних у рабство забирали.

Ось молодий ординець кинув оком

Й примітив дівчину чарівну, синьооку.

Тікати кинулась, щоб ліс її сховав,

Та ворог на коні не відставав.

Простяг вже руку, щоб схопити за косу,

Скрутить вірьовками, понівечить красу.

Та дівчина усіх богів молила

Й її молитва в небо полетіла.

Просила, щоб могла сховатись лиш,

Перетворить її в маленьку миш.

І чудо стало, враз серед лісів

Побігла мишкою…ординець остовпів.

Гора куди побігла мишка синьоока

Зветься Мишова й серед лісів стоїть висока.

А із гори забило джерело в ту мить,

А з джерела струмочок дзюркочить

Біжить струмочок

Співає дні і ночі

Прозорий, синій

Як дівочі очі.

І пісня та печальна і тривожна

Про ті часи, яких забуть не можна

Коли там будеш,

Нахилися нишком-тишком

Можливо, промигне та синьоока мишка.

                                                   Чому лелека прилетів

Весна пробудила

Природу зі сну,

Покликала птахів здалека.

Зібралися діти стрічати весну

І стріли лелеку

Повідай нам, пташе,

Де ти побував?

Чи жив у теплі там й в Достатку?

Чом землю свою ти

Пе поміняв

Й не звив собі хатку?

Послухайте, діти, що розкажу:

Від вас не втаю ту причину

Як ока зіницю я бережу

Сім’ю лелечину.

Тут гори і доли, широкі поля,

А небо безкрає і синє.

Тут біля Збитинки

Зустрів якось я

Свою лелечиню.

Хрещата доріжка,

Тополі в пуху,

Старенька під

Стріхою хата,

У ріднім гніздечку,

На тому даху

Зросли лелечата.

І води весняні, і

літній розмай,

А в  лузі червона калина.

Моя Батьківщина –

Улюблений край,

Моя Україна.

І землю в цвіту, і

Калину в гаю

Я не проміняю.

І ви не міняйте!

Усім серцем

Любіте країну свою

І оберігайте!

Легенда про писанку

В дрімучім лісі жив Пекун  -

Злий дух жахливих хащів.

По світі скрізь творив він зло

Й страждав, як бачив щастя

Одного разу навесні,

Коли усе цвіло,

Пекун, щоб створити зло

Прийшов в одне село.

І що ж побачив у селі?

Йому погано стало,

З усмішкою  в ясних очах

Дівчатко писанку писало.

Маленькі пальці писачок

Уміло так тримали

І обережно теплий віск

У нього набирали.

І візерунки чарівні

Писало по яєчку,

Раділа дівчинка, що вже

Великдень недалечко

Пекун накинувся в ту ж мить

(Він був сильнішим від маляти)

В дівчатка писанку відняв.

Й ногами став її топтати.

І сталось чудо:

З тих шматків, що були писанкою досі,

Ланцюг залізний загримів

І Пекуна скував назовсім

Та кожен рік, в весняний час,

Він чортенят своїх збирає

І скрізь у села і міста

Своїх він служок засилає.

Щоби дивились, чи то скрізь

Чудові писанки пишуть,

І якщо не пишуть, то ланцюг

Ставав все слабшим

І може статись,

Від нього звільниться Пекун

І зло подасться розсівати.

Пишімо ж, діти, писанки

Як їх писали і донині,

Щоб Пек не міг творити зла

В благословенній Україні.