Свердлюк Марія Архипівна

Ця розповідь про жінку-матір, жінку-берегиню, жінку-трудівницю і талановиту вишивальницю, дитинство якої припало на тяжкі воєнні та повоєнні роки.

         Народилася вона в Білорусії в селі Семеновичі в працьовитій селянській родині. Батько був хороший майстер по пошиттю взуття, а мати в’язала, шила і вишивала. Але щасливе дитинство було перерване війною на дітей  війни випало пережити холод, і голод, і важку недитячу працю.

         Яка то була радість як з війни повернувся батько. Вели його під руки з центра села аж до самої хати – згадує Марія Архипівна. Але через рік його не стало, тяжке поранення дало про себе знати, хоч на ліки віддали останню корову і іншу живність та врятувати його не вдалося. Тож з семи років Марії довелося зазнати і сирітської долі. Мати, як та лебідка, билась тяжко працюючи, щоб прокормити дітей.

         І досі пам’ятає Марія хороших людей, з якими прийшлось зустрітися в тяжкі для сім’ї часи; свою першу свою вчительку, яка чим могла ділилась з сім’єю. Людяну, порядну людину, грузина по національності, працівника Ліспромгоспу Іванова Євгенія Івановича.

         Діти підростали і сім’я вирішила переїхати на роботу в Калінінградську область. В радгоспі Нестеровський пішла працювати дояркою мама Марії, згодом ставши передовою в області. А в 16 років і сама Марія взяла групу корів. Тут і свою долю зустріла. В місті Гусєво проходить строкову службу хлопець з України. Там і побралися. Додому повернувся старшина Федір не сам, а з світлою, як білоруський льон, голубими очима молодою дружиною. Нелегка для чекала її і на далекій Україні. На свої тендітні плечі їй потрібно було взяти все господарство і тяжко прикуту хворобою до ліжка свекруху. Але вона встигала і вдома лад дати, і на роботі, де б не працювала: на фермі, в полі була в чині передових.

Разом з чоловіком дім побудувала. Хороших дітей виростила, які вже давно мають свої сім’ї, подарувавши їй 4-ох внуків.

         Вміють ці руки жати, косити, тісто місити, а ще ніколи вона не розлучалась з своїм улюбленим вишиванням. Вона знаходила вільну хвилинку і вишивала, вишивала. Не перерахувати тих рушників, скатертин, доріжок, яких вона вишила. Вони прикрашають ікони в місцевому храмі Присвятої Богородиці Покрови. А скільки молодих пар одружилися з рушниками виготовленими її руками.

         А скільки їх вона просто подарувала знайомим, друзям, є вони в Здолбунові, Рівному і далеко за межами нашої області. Скільки узорів створила сама, поєднуючи українські квіти з синню білоруських озер.

На полотні співають солов’ї,

Красуються кетяги калини,

Зелений хміль в’юниться по гіллі

Зоріють в колосках волошки сині.

Давно ця щира, привітна жінка стала в Будеражі своєю, хоч мови своєї і досі не забула. Поважають її односельчани за труд, за відвертість, за відкрите серце.

         То ж хай ці руки не знають втоми і дарують таку неповторну красу людям ще багато-багато років.