Не знаю, з чим її зрівняти...
Указом
Президента від 10.05.1999 року встановлено, що в другу неділю травня в Україні
святкуватиметься День матері.
Для кожного
з нас немає ближчої і ріднішої людини ніж мама. Ніжна колискова матері,
заспокійлива і заколихуюча в дитячі роки, дотик її теплої долоні, ніжна
посмішка, слова підтримки, промовлені в скрутну хвилину – все це ми бережемо в
своєму серці.
Змінюються
часи, приходять нові покоління, але цінності, які уособлює жінка – кохання,
материнство, доброта, краса – залишаються незмінними.
Шановні
колеги!
Пропонуємо
Вам із своєї методичної скарбнички збірник віршів про матір «Не знаю, з чим її
зрівняти…».
До
збірника увійшли вірші поетів
Здолбунівщини. Матеріали збірника можна використовувати як і до Дня Матері, так
і в підготовці заходів до Міжнародного дня прав жінок і миру.
Для
бібліотекарів, вчителів і учнів.
Кого
родила жінка - мати,
Той має плідно працювати.
В душі носити цю потребу,
Щоб любим був землі і небу.
Це найправдивіше й єдине
Мірило величі людини.
Василь
Ярмолюк
МАТИ
Скільки ніжності, тепла у цьому слові!
Кожна літера — твоєї крапля крові.
В цім весен спів, дитинства голоси;
Воно, як крапля вранішня роси,
Ввібрало в себе гомінку блакить...
Умій цим словом, друже, дорожить.
Анатолій Григорук
МАМА
Відбілили роки їй косу смолисту
І заборознили зморшками чоло.
Скільки то вже з яблунь поопало листу?
Скільки по долинах вже води сплило?..
Запитати б долі: скільки пережито,
Скільки плід калини пломенів і чах?..
А у мами й досі руки пахнуть житом,
Росяні світанки жевріють в очах.
Від зеленовітих наддністрянських весен
Збереглися в серці ніжність і тепло.
Розгубилось в стернях, жмутках перевесел
Все, що відболіло, все, що відпекло ...
Василь Ярмолюк
ПІСНЯ
Від'ячали літа і упали
черешнями стиглими.
Юний сад постарів,
перетліло пожухле гілля.
Але ненько моя, Ви залишитесь
вічно красивими,
У турботі своїй, у невтомі
майбутнього дня.
Серед рідних осель чую
вічного поклик у плинному.
Ген легкий передзвін йде
від Ваших іконних очей.
Більш не знаю святинь,
в почуттях найпалкіших не стримаюсь,
Розчинюсь серед мальв,
як від фарб молодий Рафаель.
Микола Мельник
До схід сонечка, раненько
Прокидалась моя ненька.
Брала серп, і з немовлям
Бігла в поле жито жати —
За мізерну долю плати.
До Максима-куркуля.
У стерні колючій й досі
Материнські ноги босі
Маряться в очах.
І чебрець, і рута-м'ята,
І старенька наша хата
В рідних Лебедях.
Анатолій Григорук
ЗУСТРІЧ З МАТІР'Ю
В земнім поклоні гнуться віти,
Додому рідного іду.
Ще сонце яблуками світить
В осіннім батьковім саду.
Та десь взялась солодка мука,
І душу виповнила вщерть.
Зроста бентега, серце стука,
Мов хоче вискочити геть.
І я уже не йду, а мчуся,
І наступає щемна мить:
Від хати білої матуся
Назустріч синові біжить.
Всміхнулась яблуням і сливам
Так щиро, наче до людей,
Біжить схвильована, щаслива,
І, пригорнувшись до грудей,
Щось хоче синові сказати,
Тамує сльози на очах ...
О, як зістарілася мати,
Як посутулилась в плечах.
Чоло пооране літами,
Здиміли коси над чолом,
А ми ще тулимось до мами,
Ще гріємось її теплом ...
Василь Ярмолюк
ЗУСТРІЧ
Мружиться день імлисто,
Я поміж груш іду.
Осінь опалим листом
Пахне мені в саду.
Мати зустріти вийшла
Вже який раз, хтозна,
Біла, неначе вишня,
Добра, мов неземна.
Руки під фартушину –
Мерзнуть уже, мабуть.
"Чом ти так довго, сину?
Швидше, бо всі вже ждуть".
В хаті зійшлась родина –
Гамірно так було...
В мами коли гостина –
Знало усе село.
Все тут було привітне,
Навіть стіни тісні.
Через відкриті вікна
Линули в сад пісні...
Щирі лунали тости –
Кожен їх в серці віз.
Мамі, як діти в гості,
Не обійтись без сліз...
Василь Ярмолюк
Руки моєї мами жорсткі, у мозолях,
Мама любить працю.
А я люблю маму за все:
За те, що зростила
І стежку в життя показала,
За те, що недосипала,
Що скибку хліба
Від своїх вуст відірвала
Своїй дитині.
І любов ця не згасне,
Вона в мені, у крові.
Зоя Смалійчук-Сабадах
ПІСНЯ
Мені співала її мати
На теплій призьбі біля хати.
Її я чую серед тиші,
Як син в колисці поруч дише.
Вона потрібна в моїй долі,
Як крихта хліба, дрібок солі.
Душі моїй дає горіння,
В ній бачу світло і прозріння.
Анатолій Григорук
МОНОЛОГ
МАТЕРІ
За іконою у перкалі
Пожовтілі два листи.
В них минувшина, як в дзеркалі,
А в минувшині тій ти...
Ти і мрії твої, синку,
В домовині з цинку.
Батько твій поліг в Угорщині –
Ти в Афгані... Жахний жаль!..
На чолі моїм поморщенім
Почорнішала печаль.
Почорнішала, як доля
Від тупого болю.
Час у змозі все поглинути,
Але що ж то був за гріх?
Кажуть, наче, туди гинути
Відправляли не своїх...
Не своїх, а наших,
Нині вже пропавших.
За іконою у перкалі
Пожовтілі два листи...
Що на них відповісти?..
Василь Ярмолюк
Вночі приснилось: рідна хата,
Старезні яблуні в саду,
А на город прошкує мати
І я, малий, за нею йду.
А тиша ж тут стоїть казкова,
Гудуть лиш бджоли в черешнях.
Закарбувалась і розмова
В тих синьооких юних днях.
Чи бачиш, синку, ті діброви,
Оті лани, хліба на них,
Волинський край наш волошковий
І трударів отих святих?
Від них,
обдертих гречкосіїв,
Пливуть на
стіл і хліб, і сіль,
Лиш кривдять
їх пани лихії,
Сваволею їм
чинять біль.
Та прийде час,
і ждана правда
Їх возвеличить
на землі.
Напасник
згине, згине зайда.
Повернуть в
край наш журавлі.
Михайло
Ковтонюк
Ковтонюк
ПРИЗЬБА
Немов з чиєїсь легкої руки
Все відбулося, як і планували,
Й, погостювавши в мами залюбки,
Невістка з сином знову зажадали:
- Матусе мила, їдемо до нас,
У нас квартира - світлих три кімнати,
Прихожа, кухня, водопровід, газ,
Тепленько, сухо... Що там і казати!
Кімнату вам окрему відведем,
А в ній вазони й шиби на полудень.
Ви ж в Біблії читали про Едем?
Ото й для вас тому подібне буде.
- Воно то так, ріднесенькі, все так,
Жила би я не гірш, як інші люди,
Знайшлось би в вас і попоїсти всмак,
Але ж моєї призьби там не буде!
А тут на ній посидіти прийдуть
Марійка, Ксеня і сусідка Ганя,
Чи ще з моїх ровесниць хто-небудь,
Згадаємо гуртом про дівування...
Тут все життя своє ми провели –
Літа і зими, вечори й світання,
І перші кроки наші тут були...
Тож хай ми тут їх зробимо востаннє...
Василь Ярмолюк
У СВОЄЇ НЕНЬКИ
Завітав я знову до своєї неньки,
Гомоніли довго, поки день не згас,
Поки аж годинник зичливо продзенькав,
Наче нагадав нам, що й до столу час.
Мати спохватилась, запалила дрова,
(Бачу в неї добрий ще у всьому лад).
Я всміхнувся нишком: "Будь собі здорова",
І майнув із хати у вечірній сад.
Зачепився місяць за верхівку груші,
На галузках яблунь зорі мерехтять.
Вітерець тихенько локони ворушить
Кучерявим вишням - срібна благодать!
Вже мене заждалась до вечері мати,
І в печі погасло, і розвіявсь дим,
А я все любуюсь і не йду до хати –
Тут я почуваюсь досі молодим ...
Василь Ярмолюк
Житом, ланом гонить хвилі
Спекотливий вітровій,
Пломеніє на яр-схилі
Мак червоний польовий.
Глянь: волошка виглядає,
Кукіль зиркає, мигтить;
Он десь юнка поспішає,
А навкруг така блакить!
Лиш матуся біля хати
Під калиною стоїть:
Виглядає сина мати,
А в очах сльоза бринить.
На чолі не знак оздоби –
Гіркота життя, доріг...
То ж схилив син у шанобі
Сиву голову, як сніг...
Михайло Ковтонюк
СПОВІДЬ
ПЕРЕД МАТІР'Ю
Перед тобою стану я, матусю,
Перед тобою стану на коліна
І тобі, рідненька, помолюся,
Мов образу, моя єдина.
І попрошу: "Прости за сивину,
Твоїх торкнулася що скронь.
Я визнаю свою вину
І знову до твоїх горнусь долонь.
Прости мене за зморшку на чолі,
Що від печалі там з'явилась,
Прости мене за мозолі,
І на поради що твої сердилась.
Мені бажала ти лише добра,
Для мене ночі ти недосипала,
Тобі ж не дарувала я тепла,
А ти, мабуть, матусенько, страждала?
Сьогодні ж, мов на сповідь, я прийшла
До тебе, моя рідна ненько,
Тобі відкриту душу принесла,
Бо я тебе люблю, рідненька".
Галина Філонюк
Маленька хата, сивий дим і мати
Виносить сивий попіл за поріг...
Лягли тумани сиві, як загати
Уздовж розмитих осінню доріг.
Одна з доріг додому повертає...
Як з дому йдуть - не спалюють мости.
Так радісно і так в душі світає,
Коли у тебе є до кого йти.
Галина Олійник
ДО МАТЕРІ
Ми ж не завжди достойні того,
Що від тебе так легко беремо,
Й, не спитавши у серця твого,
Поспішаємо й жити окремо.
Призабудем, бува, що ти й є –
І гріха тут не будем таїти, -
А ти людям, як завжди, своє:
"Що ж поробимо? Діти як діти...
І мене ще тут Бог не скарав,
Маю хлібчик і нитку, і голку...
В них же нині своїх купа справ,
Довели би їх, бідні, до толку...
Василь Ярмолюк
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ
Ми знову дома: хата біла, пишна,
В дворі розлогий велетень-горіх.
І нам назустріч - зболена і втішена
Ступає мама, полиша поріг.
Іде поволі, витирає очі.
Не так давно ще ж бігала довкруж,
Сиділа жвава з нами до півночі,
А вранці нам назбирувала груш.
Не скаржилась ніколи, не хворіла.
Вже й дев'яносто другий завітав...
Щороку щиро, як ніхто, говіла,
А Бог за те здоров'я їй давав.
І раптом маму наче підмінили,
І рухи в неї стали вже не ті.
Мабуть, відчула, як в ній чахнуть сили,
Як світ вже їй всміхатись не схотів.
"От і віджила, от і відробила –
Піду до тата скоро за село".
Вона ще з нами так не говорила,
Ще так нам сумно з нею не було.
Недовго в неї ми погостювали
(Гарячими були, як завжди, дні)
Утішили її, й пообіцяли
Приїхать ще в найближчі вихідні.
Вона ішла по вулиці за нами,
Можливо, ще їй хтілось наших втіх...
Та ми вже не побачили більш мами
Живої, наймилішої від всіх!
Василь
Ярмолюк
Спечи, мамо, хліб,
Як колись пекла,
Поведи у поле,
Як малим вела.
Заспівай щедрівку,
Як святковий дар,
Хай у грудях зріє
Радощів пожар.
Розкажи жар-казку,
Зупинись на мить.
Повернись в дитинство
Мрія прилетить!
Спечи, мамо, хліб...
З юних моїх днів
Горем заятрився
Зі сльозами спів.
Ковтонюк Михайло
Перед грудьми долоньки ревно склавши,
З дитячою покірністю в очах,
Ставали ми навколішки, як завше,
Молитись Богу, тільки день причах.
Так вчила нас, внучат своїх, бабуся
Вимолювати прощення за гріх.
Я і понині, грішний, так молюся,
Щоб від спокуси Бог мене вберіг.
Довкіл ще сплять поля в досвітніх росах,
А я до Бога подумки вже йду.
І лиш душею, тайно, безголосо
Свою розмову з Господом веду...
Мене не вабить ладани палити,
Шукать затишних храмів для молінь.
Де б я не був - в душі моїй молитва
Живе, як віра в Господа! Амінь.
Василь Ярмолюк
СМЕРТЬ МАМИ
Лягла і згасла в сні, мов літній день,
Як перецвіла на воді лілея.
І зменшилося у селі пісень,
І стала хата пусткою без неї.
Без метушні дісталась до межі,
Звідкіль вже не вернутися нікому
Тремтіли щемно ягоди спаржі
Під вікнами на кущиві рудому...
Василь Ярмолюк
Я на могилі плакав гірко,
Душили сльози, як удав:
Прощався з мамою навіки,
Як з небом зранений журав.
Притихли скорбнії хорали
І тінь лягла на далину,
Коли матусю поховали,
Як опечатали труну.
Вже не зустріне мати сина,
Бо згас її життєвий цвіт,
Лиш сиротою вийде днина
Навстріч мені з скорбот-воріт.
Михайло Ковтонюк
КВІТИ ДЛЯ МАМИ
- Дядечку, мамка любила червоні...
(Миттю зволожились лісочки вій).
Дайте, будь ласка, за двісті купонів,
Нині якраз роковини по ній.
Ситий торговець очима владики
Глянув на хлопця, що явно тужив,
Вийняв із кошика чахлу гвоздику,
І.., схаменувшись, назад положив.
- Шкода, признаюсь, таких мені дуже,
Що залишились малими без мам.
Тільки ж грошей - на одну в тебе, друже,
А на могилу дві треба, затям.
З ярмарку вибрався, наче з безодні,
Тихе зітхання прорвалось, як плач.
- Хтів принести тобі квітів сьогодні,
Тільки... пробач мені, мамко, пробач...
Василь Ярмолюк
МАМИНА ХАТА
Від поїздки до села зимою
враження казкові. Де не глянь:
все привітне, як завжди, зі мною
від околиць до церковних бань.
На дерева паморозь осіла.
Сплять під снігом луки і поля.
Хата мами чепурна і біла
ледь доступна зору звіддаля.
А коли приглянусь зовсім зблизька,
наче до загублених слідів,
пригадаю ще себе хлопчиськом,
як на призьбі часто тут сидів.
Як гладущик з льоху брав між ноги
з прохолодним кислим молоком
й рятував ним тіло від знемоги
в повній згоді зі своїм смаком.
А тепер довкруж зима біліє
і фіранка біла за вікном.
Чи то геть усе про весну мріє,
чи то міцно оповите сном?
Я вслухаюсь в біле безгоміння,
де вляглась володарка-зима,
і немов корю своє сумління:
я ще тут, а мами вже нема...
Василь Ярмолюк
ЖІНКА ЗАВЖДИ ХОЧЕ БУТИ ЖІНКОЮ
Коли чарівність з віком пригаса,
Повільно меркнуть свіжість і краса,
А серце ще пожадливо стукоче,
То, як би там не глумились роки,
Миритися зі статусом таким
Ніяка жінка, мабуть, не захоче.
Нехай і кануть весни в небуття,
І за полудень поверта життя,
Та поки груди, соками налиті,
Навіщо їй отого часу лік,
Їй зберегтись би гарною навік,
І бути би звабливою щомиті.
Василь Ярмолюк
Ви так мило наснились мені
Серед синіх волошок у полі,
Що я досі ходжу, наче в сні,
І зітхаю весь час мимоволі.
Коли б ще ми зустрілися раз,
Тільки вже наяву хоч на трошки,
На колінах благав би я вас
Йти шукати ті сині волошки ...
Василь Ярмолюк
Достигла вже, як вереснева віть,
Яку вінчають яблука-лампади.
В голубоокій посмішці стоїть,
Вслухається, як шепчуть листопади.
Стоїть пречиста, гарна, осяйна,
Мов Єва у гріховній передмиті.
У погляді пала якась мана,
А перси - наче грона соковиті.
Із-під її густих шовкових вій,
Прорвавши вмить чекань солодку втому,
На мене хлинув голубий прибій,
Перед яким не встояти нікому.
Зворушений, спинивсь я мимохіть,
Застукотіло серце, мов юначе.
О! Як би то хотілося ту віть
Пригнути до грудей своїх гарячих.
Василь Ярмолюк
Ніяка з того вже не тайна,
Коли і кум зна, і кума,
Що жінка в мене незвичайна,
Що їй і рівної нема.
Від неї все весною диха,
Не дивлячись, яка пора,
Її душа - криниця тиха
Любові, ласки і добра.
В її очах - бездонність неба,
Зіниці зорями горять.
На очі ті молитись треба,
Своїх від них не відривать.
А серце в неї - не збагнути,
Чи є ще де такі серця?..
Його не можна ні забути,
Ні оцінити до кінця...
Василь Ярмолюк
Ти зіркою зійшла до мене з неба
В очах проміння сяло голубе.
Мені здалось: сама богиня Геба
В мій тихий дім спровадила тебе.
А в нім було і порожньо, і глухо,
Вже й не гадав, що стан такий мине.
Ти ж помогла мені піднятись духом,
На творчий труд наснажила мене.
Василь Ярмолюк
Жінка пробудилась на світанні,
Зашептала, ніжно пригорнула,
Бо в моєму тихому зітханні
Наче стогін стриманий відчула.
Напівсонна ще була, тремтіла,
Все питала: "Що з тобою, любий?
Я хмелів од трунку її тіла,
І шукав її солодкі губи...
Вже у вікнах почало видніти,
Вже годинник повернув на сьому,
А ми з нею пестились, мов діти,
Двом серцям довірившись в усьому.
Василь Ярмолюк
ЖІНОК ОБЛИЧЧЯ
Жінок обличчя все пливе й пливе.
Нема йому ні спокою, ні спину.
Не спишеш все на дзеркало криве,
хоч як його з роками не розпитуй.
Жінок обличчя - то така ріка,
що все пливе, не знаючи зупину.
Та чи на це ти станеш нарікать?
Що скажеш ти Хоролу або Стиру?
Воно пливе... його вже не впізнать!
Твоє лице, немов змінило русло;
немов воно - дорога об'їзна,
а вже щось там - згоріло і загусло.
Юрій Бржечко
В жіночій долі все буває так:
Відчуєш вітру тихе шелестіння.
Й сприймаєш те, немов відвертий знак,
Що мусить знов привести до спасіння
Із сірих буднів, невгамовних днів
У радісно-натхненне Ельдорадо...
Та ніч мине. Що ж лишиться від снів.
Крім спогадів про потаємну зраду?!
Ольга Заїка
Ти тікаєш сама від себе
І до себе знову біжиш,
А між вами Земля і Небо,
Ти від болю в душі кричиш.
Ти не знаєш, чого чекати,
І казати які слова...
І життя, як повільна страта,
Тільки в серці любов жива.
Світлана Гірняк
Не знаю, з чим її зрівняти,
хіба із чарами весни.
Вона була,.. ну як сказати,
такі приходять лиш у сни.
У ній жило щось від рапсодій,
із милозвучних диво-гам,
щось наче зіткане з мелодій,
пахке й цілюще, мов бальзам.
Так-так, була вона мов пісня
серед колось і буйних трав.
Такої я ні до, ні після
в житті своєму не стрічав.
Василь Ярмолюк
ДОЯРКА
Відшмаговану непогодами,
вмиту росами сизих трав
і буденною й з нагородами,
я не раз її зустрічав.
Йшла зі щирістю до усіх вона
десь відверто, а десь тайком,
доброзичлива і усміхнена,
пахла травами й молоком.
А взяла вона те від пращурів,
і пишалось тим все село.
Біля неї всі люди кращали,
тепло й затишно всім було.
Нагодовані і напоєні корівки
були з року в рік.
Їй щастилось у білій повені
від розливу молочних рік...
Василь Ярмолюк
Вона як мальва пишнопелюсткова,
в осіннім сонці викупаний скарб.
Якась краса жила у ній казкова
у дивовижнім переливі фарб.
В уяві я й беріг її такою,
і сам над сьомим небом десь витав.
Вона ж мене манила за собою
кудись між хвилі скошених отав.
Шептала: хочеш йди - я приласкаю,
торкнусь грудьми до щік твоїх на мить.
Відчуй, як від осіннього розмаю
самотнє в жінки серденько щемить...
Я не вважаю це у ній за хибу
й ніколи їй не засмучу чоло.
Відкраю сам від сонця гарну скибу,
Щоб світлим все життя її було...
Василь Ярмолюк
Немає коментарів:
Дописати коментар